Ти пішов за чужим паспортом,
Став для нас надійним форпостом
Ти казав: «Я піду, ворогів поб’ю,
За майбутнє і світлу долю твою.
Колись розкажу Вашому сину, як ви мене благали,
Як жити просили і як відмовляли.
Бо в вісімнадцять зарано в домовину, —
Але ти вибрав шлях, ти вибрав Україну».
Він сміявся, і казав- Іван, я і вас захищаю
А якщо я загину – пам'ятайте благаю!
Сину про мене розповідайте
Моє ім'я в пам'яті зберігайте.
Я так хочу це бачити: як він почне ходити
Як він перші слова почне говорити.
Як буде він щиро Намаз читати,
І шлях Ісламу пізнавати».
…Дзвінок. Підтверджено. Аділь загинув у бою…
Я вперше ридав при всіх,
Не ховав своїх сліз,
Цей біль різав моє серце
В мою душу заліз
Сльози мене душили,
Дружина обіймала
А я ридав,.. і слів мені бракувало
Я не міг цю чорну звістку уголос сказати…
Я плакав більше за всіх
Я плакав і сина міцно обіймав
Чому ж Аллах саме тебе забрав?..
Я бачив усмішку на обличчі твоєму.
Як сина мого ти носив на руках,
Як вчив його віри — тепер це у снах…
Бо мій улюблений брат у сиру землю пішов,
Але у Аллаха ти спокій знайшов
Аділь, я тебе не забуваю,
О Аллах, дай нам зустріч у світлому Раю!..
А вбивці — отримають гідне своє!
Бо правда за нами, і Бог за нас є!
Слава Україні!
Героям слава.
Іван Геннадійович Юрченко
