Він запросто сидів на підвіконні,
Неспішно струшував сузір’їв пил.
А зверху, через зорі напівсонні,
Холодний місяць молоко цідив.
Він гребінцем розчісував тумани,
Вплітаючи в їх довгі коси мідь,
Крізь скло шибок та пластикові рами
Він кидав світлу і спокійну мить.
За пазухою він ховав світанки,
І гладив їх, немов малих пташат,
А потім жменями через фіранки
В кімнату кидав сонячних зайчат.
Він пив гаряче невагоме світло,
Змивав із шибок вечоровий чад,
І тиша, що під ковдрою розквітла,
Довірила йому свій сонний лад.
02 вересня 2026 р.
