Стояла жінка в чорній хустці,
У смуток вдягнена вона.
В душі лишилась порожнеча,
В очах майбутнього нема.
Питання в голові засіло:
«Навіщо нам оця війна?»
Малюк підбіг до неї швидко,
Обняв коліна матері, спитав:
«Де татко мій, ми з ним пограєм?»
Та тиша голосніша за розряд!
І хмари чорні затягнули небо,
Холодний напустився дощ.
І пригорнула мати сина:
«Ти наймиліший мій, герой!»
Та планам не судилось бути:
Вести синочка в перший клас,
Ходити у кіно, гуляти в парку,
А потім разом — на футбол.
Реальність ця страшна й підла —
Зруйноване життя без вороття.
«Мені б вберегти синочка», —
Сказала жінка, міцно обнімаючи дитя.
<br>Світлана
