Я знаю точно: чистими не вийдемо.
Земля не приголубить, не пробачить.
Життя – це не якась там добра дівчинка,
А с*ка, що заставить вити, а не плакати.
Вона здирає шкіру день за днем,
Бере своє без жодних слів і згоди.
А ми засинаємо під цим вогнем,
Міняючи на шрами власну вроду.
Вона ламає ребра і права,
Ґвалтує долю, випікає душі.
І кожна рана – свіжа і жива,
І кожен крок – туди, куди примусить.
Та коли час порветься на краю,
І я заплющу очі, збивши дихання,
Я просто впаду в постіль нічию –
До ніг її, до посиніння ви*баний.
Без ілюзій, без страху і прикрас
Прийму фінал цього хрінового роману.
Життя відтр*хало по черзі кожного із нас,
Але в труні я вільним нарешті стану.
<br>Віталій Чорний
Ваш вірш — це неймовірно потужний, сильний потік болю та гніву. Текст б’є навідмаш своєю безкомпромісністю. Опис життя як жорстокої сили, що залишає лише шрами, звучить дуже реалістично для багатьох, хто пройшов і проходить через важкі випробування. Але свобода в труні — це ілюзія, яку підсовує нам виснаження. Справжній бунт проти такого жорстокого життя — це вистояти, залікувати ці шрами і знайти свободу тут, попри все. Будь ласка, бережіть себе.