Зараз уже чат мовчить — і я теж,
Повідомлення зависли непрочитані.
Між рядків — тиша, холод і втеч,
А серце сумує: спогади ранять.
Вони не відпустять — ні завтра, ні згодом,
Бо пам’ять не знає слова «досить».
Кожен момент повертається знову,
Коли вечір повільно кладе свою осінь.
Колись кожен ранок — пусті розмови,
Про дрібниці, про сміх, ні про що.
Ми сміялись легко, без жодної змови,
Не думаючи, що щось піде не так, не туди, не то.
А вночі — таємниці, тихі й живі,
Де душа говорила без страху.
Там ми були справжні, майже свої,
Без ролей, без захисту, без масок.
Чомусь котиться сльоза по щоці,
Наче відповідь, якої нема.
У цій тиші, в цій темній порі
Я залишилась з болем сама.
Дивно… ще місяць тому я була
По-справжньому, щиро щаслива.
Що ж зараз трапилось? Де та межа,
Де любов непомітно зломилась?
Чат мовчить. І час теж не спішить.
А серце ще вірить, хоч і втомилось.
Можливо, колись це вже не болітиме так…
А поки — я просто живу і тримаюсь.<br>Івасюк Анастасія
