Куди поділась мужність чоловіка,
Щоб заховатись за могутній торс?
Сидять у кріслах, труть свої повіки,
Погладжують на покривалі ворс.
Парад фасадів: м'язи із граніту,
Титанові годинники й авто.
Всередині — лиш порцеляна бита,
Яку в падінні не схопив ніхто.
Вони ховають серце у скафандри,
Бо прояв почуттів — це слабкість, гріх.
Для них кохання — небезпечні мандри,
Де кожен крок страшить почути сміх.
Бояться вибору, немов набою,
Відповідальність — як чужа тюрма.
І туляться до стін перед грозою,
Коли назустріч їм біжить зима.
Щетина кольору заліза й диму
Маскує страх, що проростає вглиб.
Шукають в жінці ласку материну,
Щоб знову впасти у дитячий схлип.
А жінка одягає власні лати,
Шліфує крицю у своїх очах,
І вчиться мовчки всім протистояти,
Коли охоплює незримий страх.
Вона стає і затишком, і муром,
Сама малює карту для доріг.
Із посмішкою, іноді із сумом,
Ступає впевнено на свій поріг.
Вона б хотіла бути просто ніжна,
Долоні заховати у теплі,
Забути фразу «королева сніжна»
На цій холодній, спаленій землі.
Та поки лицарі рахують ризик
І в кулачок ховають вутлий страх,
Вона несе свій світ, свій біль і кризи
На власних, стомлених худих плечах.
26 серпня 2026 р.
