Війна почалась ненацька, я досі її пам'ятаю.
Як мама збудила, сказала:
– "Вставай, я з тобою завжди, знай,
Обіцяй, що не будеш боятись!"
– "Обіцяю," – сказала я мужньо.
Но в серці тривога і страх.
І тут мама шепоче: "Війна почалася."…
І все вмить рухнуло у моїх очах.
Я боялася сильно… за себе,
боялась за свою сім'ю,
вдруг доля гірка на мене впаде,
що втрачу я все, що мені дороге.
Можливо, сама я загину,
або люди в моєму силі.
Я боялася смерті, чесно скажу.
Но зараз навпаки… я її люблю…
Після того, що сталось,
втратила я віру в людей.
Перестала любити, що маю,
і вірити у все, що живе.
Звучить старанно, я знаю.
Сама вже себе я навіть боюсь.
Но в серці ніж, що лежить там роками,
а загнали його ті, кого я люблю…
Та мене зрадили і не раз, і не два.
В ранах і шрамах вся моя душа.
Боюсь я війни? Ні, анітрохи.
Вже все одно… бо така моя доля.
Мене не лякають крики від болю,
і звуки вибухів та серен
Мене не лякають ріки із крові,
і навіть міста, знищені вщент.
Я бачила стільки… що нині байдуже.
І кожен удар для мене лиш шрам…
Бо я болю не знаю, крики не чую,
і пекло для мене – це рай…
Від зради померти я хочу,
щоб більше не відчути цю біль.
Моя смерть – це моя перемога,
забуття, в якому спочину навік…
Нехай ця війна, що приносить всім муки,
стане початком мого кінця.
А чорна пітьма, мов останні звуки,
зцілить всі рани і віддасть в забуття.
Ващак Андріана Михалівна
