Наш приземлений мозок ніяк зрозуміти не хоче —
чорноти нескінченність, це грізне мовчання над нами…
Але знову і знову вона нас хвилює і манить,
ніби ми нетутешні, а з тої далекої ночі!
Ні кінця, ні початку, несхибна розміреність часу,
лиш політ у нікуди й нізвідки, без коми і крапки.
І розлякують коні миттєвості загнаним храпом
на Чумацькім Шляху сріблом напорошивши зірчасто.
Там вчорашні секунди – уламки хвилин, як непотріб,
антисонце – гігантська діра пережовує їх у минуле,
щоб у новім житті немовляти душа не відчула
і з нуля починала життя. Уже в котре!
Непрокліпнувши ми стоїмо перед "Чорним квадратом",
перед надгеніальнстю темних глибин макросвіту.
Розриваються шви від напруги у пам'яті – звідки
це пізнаваності відчуття, передбачення втрати…
В'ячеслав Семенко
