Час застигає в піалі гарячого чаю,
Пар, наче грива, здіймається вихором ввись.
Я в нерухомості мовчки це спостерігаю,
Тихо ілюзії спинами сунуться вниз.
Світ розчинився у глянці багряного кола,
Де чайним листям неспішно дні линуть на дно.
Кожна хвилина, яка іще не охолола,
Ніби прозоре та часом затінене скло.
Міра життєпису – дії, обвиті словами.
Сенс — у сплетіннях і зустрічах нових орбіт.
Доля вирує над нами німими вітрами
І розчиняє у чаші тривожний граніт.
Бігти? Чекати? Чи ринутися навперейми?
Хвиля згасає і фарфор вбирає тепло.
Спокоєм й думами дихають чайні перерви
Посеред то́го, що буде й того́, що було.
27 серпня 2026 р.
