Крізь ніч проростає залізна трава,
Пронизує тишу, мов гострий таран.
Це срібна оса, що в кутку ожила,
І жалить замерзлий, німий океан.
Він куля зі скла, що летить у ефір,
Розбуркує спокій міських вітражів.
Б'є струм — і дзвінок, як наляканий звір,
Мчить подихом грізних нічних міражів.
Він рветься із клітки, мов хворий пульсар,
І криком дзвінким пробиває стіну.
В повітря вливає і холод, і жар,
Що палить мости між хвилинами сну.
Розкришує простір навколо в зерно,
Залишивши в ньому холодну печать.
Лиш мить — і дзвінке та німе доміно
Об'єднує двох, що мовчанням кричать.
03 вересня 2026 р.
