Дзеркало

Коли за обрій падає сонце,
В Одесі тиша стає живою.
Дивлюсь у заклеєне навхрест віконце,
Розділена навпіл сама із собою.

Одягнена в шовк. Тонкі бретелі.
Я не боюся іти до ліжка.
Під звуки ракет у власній оселі —
Я буду красива. Раптом не виживу.

Змикаю повіки — і кадри міняються.
Те саме скло. Тільки пальці згрубілі.
Обвітрені руки в шибку впираються,
Затуляючи світ, добротою збіднілий.

Чи варте було те минуле життя,
Щоб так відчайдушно ховати вікно?
Якщо із безодні нема вороття
В спокійні сни, що згоріли давно.

Розплющую очі. Стою навпроти.
Гортаю стрічку — малюнки, обличчя…
«Дивись, я живу. Ігнорую прильоти.
В цілому я добре. Вже майже звично»

А та, інша я, — в бушлаті, сувора,
Ховає сорочку, затиснувши кату.
Ми з нею погоджуєм хор коридорів:
«В цілому добре. Аби не залпи гарматні»<br>Тетяна Григоренко