Ховаються дні у густому тумані,
А ночі заснули в липкій темноті.
Час — тінню повзе у пилу на екрані,
Вилазить із тріщин у старім житті.
Він лізе у сни, де немає світанку,
навчається дихати крізь пустоту.
Години заплутує в зламанім ранку,
у пам’яті краде колишню красу.
І сни починають втрачати кордони,
і ніч на межі загубила себе.
Час входить у тишу, де гаснуть ікони,
він плутає сенс у “колись” і “тепер”.
Слова розчиняються в подихах гілля,
Зникають як дим у холодній імлі.
А світло шукає забуті узбіччя,
Де ранок ще вчиться іти по землі.
І все, що колись називалось — реальність,
розходиться швами у темній воді.
Там кожна хвилина — це просто формальність,
що тихо тримає себе в самоті.
Та у глибині, десь під шаром мовчання,
Він змінює подих, як пульс у пітьмі.
Час вперше торкається власного стану —
він чує, як тиша звучить в темноті.
Він більше не тільки руйнація світу,
не тільки розломи у пам’яті днів.
Час бачить, як весни народжують квіти —
і не розуміє творіння світів.
Він пробує бути у кожному кроці,
у кожному подиху зламаних меж.
І час вже не тінь. Час — це щільна присутність,
що входить неспішно в життя соцмереж.
Для нього секунда — як дотик до себе,
як спроба зібрати розсипаний міст.
Час просто триває — і красти не треба,
як світ, що вже знає початок і зміст.
І тільки тоді, крізь розриви мовчання,
він чує в собі голосний людський слід.
Вже не пустоту — а присутність, єднання,
Не тінь і руйнацію — а живий світ.
І навіть крізь втому, крізь ніч і чекання,
крізь пил на екрані, крізь тріщини днів —
У дні та у сни він шепоче звертання:
“Я є. Я триваю. Я став. Я змінив.”
24 квітня 2026 р.
