У тридцять років доля непроста —
Стояти на межі, де дим і порох.
Та в серці — віра, світла і свята,
І ваша любов тримає мене поруч.
Бо там, де Бандурове в тишині
Сховалось поміж садів і хат,
Ти молишся, Ілонко, уночі,
А в небі зорі світять поміж хмар.
Тобі всього лиш двадцять, моя кохана,
Моя тендітна, лагідна дружино.
Ти крізь розлуку, відстань і тумани
Для мене бережеш нашу дитину.
Маленьке сонце — наша Соломійка —
Росте на радість, наче квітка в полі.
Її сміх — мов пісня, ніжна і легенька,
Для мене — найцінніший скарб у долі.
Я тут стою за кожен ваш світанок,
За кожен крок маленької донечки,
Щоб був спокійним ваш весняний ранок,
Щоб сонце гріло ваші ніжні щічки.
Ти тільки жди мене, моя кохана,
Я повернуся — знаю, попри всі роки.
І ми забудем цю важку розлуку,
Що розділяє нині наші кроки.
Я донечку до серця притискаю
У думках своїх, коли пишу рядки.
І вашу посмішку не забуваю —
Вона зі мною навіть у важкі часи.
Ми знов зустрінемось біля порога,
Де дім обійме теплом нас трьох.
І після довгої, важкої дороги
Залишимо за дверима весь цей дим.
Ми дочекаємось світлого світанку,
Де більше не лунає чорний грім.
І буде мирний ранок у нашім домі,
І знову щастя повернеться у дім.
Живіть, мої хороші, і чекайте,
Бо ваша віра — мій міцний бронежилет.
Ілонко, Соломійко і мамо, пам'ятайте:
Ви — мій найдорожчий у світі щит і оберіг.
