(Коли зміна добігає кінця)
Коли п’ятнадцята година добігає кінця,
І тіло, наче камінь, тягне до землі,
Я відчуваю, як світлішає вираз обличчя —
Зникає втома у вечірній солодкій імлі.
Це дивний приплив, це нестримна, раптова хвиля,
Коли м’язи раптом стають легшими за пух.
Бо я розумію: закінчилася ця миля,
І в мені знову прокидається вільний дух.
Я йду додому! Ця думка — найкращі ліки,
Вона випалює втому, наче суху траву.
Я залишаю за спиною роботи крики,
І знову на повні груди дихаю і живу.
Цей момент переходу — від праці до свого порога, —
Є найціннішою миттю у моєму щоденному колі.
Додому веде мене рівна і світла дорога,
Де я вже не гвинтик, а господар власної долі.
Там чекає сім’я, там тиша і рідні стіни,
Там соловей в мені знову почне співати.
Заради цього припливу, заради цієї зміни
Я готовий щоранку знову і знову вставати.
Я сильний не тим, що ніколи не відчуваю втоми,
А тим, що на фініші маю крила замість ніг.
Бо найбільше щастя — повертатися додому,
Де ти — переможець, що все подолати зміг.
