А що у тієї, що вічно сміється,
Там, за душею, — не знає ніхто.
Вона не сумує, їй ж добре живеться,
І так до лиця їй червоне пальто.
Вона ж бо невтомна, і все їй під силу.
Така — гори зрушить без жодних вагань.
В житті ні про що у людей не просила —
Не треба намарно отих сподівань.
Сама по життю — це давно не проблема.
Так звикла. Інакше не знає, як жити.
А сум у очах — своєрідна емблема
На згадку про те, що уміла любити.
