Зізнайся, кричи допоки серце бʼється,
Ділися, новим світом нашому прийдися,
Клянися, з клинком у серці не божися,
Помри, з силуетом наче маренням зустрінься.
Аж поки чоло не торкнулось ковра,
У благаннях беззвучних тремтіла вона,
Коліна неначе у пеклі стоять,
Відплата жорстока, більше жодних розрад.
Бо зорі іклами постануть в тиші, не викликаючи довіри,
Очі стиснуті щосили, чекаючи на сон безсило,
Таким є термін поряд у моєму світі.
Нігті лезами у плоть руки, знайоме тепло кривавої сльози.
Ні сліду шрамів, лиш провина нищить вщент,
Сором дозою залежного у венах виїдає все людське,
Удари з стогоном змішались укотре,
Жага до помсти з секундами зросте.
Твоя доля у чужих руках гниє,
Благає гаспида про муки, аби на зло полишити святе,
Все ближче марення спокутні, постане схиблений з ножем в руці,
«Клянуся смерті не віддати, лише разок удар завдати».
Брехня..вже навіть він уява хвора.
Бо все ж вина вином залита є міцніша,
Вогнем випалює спогади цінніші,
А залежним вирок в самоті померти,
Загубленим в ілюзіях безмежних.<br>ангеліна кондратюк
