Коли ще ніч тримає світ за плечі,
І зорі тихо падають у сни,
Я слухаю, як час шепоче речі,
Яких не чують зморені думки.
Прокинеться світанок обережно,
Торкнеться дахів золотом вікон,
І день піде — упертий і безмежний,
Немов дорога, вкрита сотнею ікон.
Людські слова, як птахи перелітні,
Летять крізь роки, зраджують і ждуть,
А мрії — наче вогники нічні,
Що не дають загубитися в імлі маршрут.
Ми помиляємось, падаєм, встаємо,
Несемо тишу, втрати і жалі,
Та знову світ у серці віднайдемо,
Коли навчимось вірити землі.
Бо кожен день — це шанс і випробування,
Ковток надії серед темних хвиль,
І навіть біль — це форма пізнавання,
Що вчить любити світ без зайвих слів.
Коли ж прийде година мовчазна,
І сутінки зітруть усі сліди,
Залишиться лише одна весна —
Та, що зросла всередині завжди.
Павелик Аліна
