Ми будуєм ковчеги із власних застиглих вагань,
Забиваємо вікна, щоб вітер не випив тепла.
Але страх – це іржа, що без звуку і без покаянь
Роз’їдає вітрила, які нам надія дала.
Невідомість – як море, що дихає в темний фасад,
Ти стоїш на причалі, стискаючи в пальцях квиток.
А життя – це не спокій, не тихий занедбаний сад,
Це коли ти над прірвою робиш свій перший ковток.
Страх краде твої зими, міняє бурштин на пісок,
Він малює на стінах ілюзію — вічний граніт.
Але кожна відмова від кроку — це зайвий замок.
Замикає він душу в тісний і німий дефіцит.
Там, за межами зору, де обрій зникає у снах,
Розсипаються зорі — мов пил у нічну глибину.
Там немає знайомих слідів у вчорашніх снігах,
Лише серце, що слухає власну німу тишину.
Там згорають мости, що вели у безпечне «колись»,
Розмиваються межі у світі безкраїх стихій.
Коли очі в безодню без страху один раз вжились —
Там народжується твій найбільший і справжній прибій.
30 квітня 2026 р.
