Земля

Мужик по полю йде. Вгрузає в чорнозем,
Заледве підіймає ноги, вздихає, робить крок.
Несе тяжку суму, він гречкосій, і так йому годиться.
Не бачить краю й суне до кінця, повільно пре.
Він роду голова, його батьків й дідів у йому сила,
І їх вага. Він крок за кроком глибше заступає,
Заходить в чорнозем, немов у воду.
Не здужав й впав, нікого навкруги, тільки ворони
В ріллі шукають легкої поживи, й не дивляться на нього. Поки.
Мужик не поспішає встати, на грудку дивиться землі,
Бере у руки розглядає, яка міцна неначе, як саме Бог поклав її сюди, й тепер вона в руках у нього, і таких грудок, тисячі, мільйони, в них все навколо.
Стиснув руку. Раз! Тільки прах рознесло вітром, й нічого не лишилось, навіть плями.
А поле стогне, просить, йому все мало, воно велике дійсно, в ньому ночує сонце, лягає й грудкою землі стає на ніч, затим встає і світить, по полю йде, вгрузає в чорнозем…
Мужик підвівся. Він гречкосій. Йому сім років.<br>Микола Мостовенко