Зерно…

Пшеничний хміль і небо золоте,
Сліпучий день розлито над ланами.
А серце б'ється, стиснуте, пусте –
Між гноєм ран і свіжими бинтами.

Сліпа планета котить мертву путь,
Впиваючись кривавими жнивами.
Нам дано все. Ми осягнули суть.
Та вічний Каїн досі поміж нами.

Чуби схилились в скошені хліби,
Завіяло вселенською зимою.
Наш цвіт зійде з насіння і журби,
Щоб знов лягти під чорною косою.

Це – радість болю. Наш фатальний щем.
Життя росте із власної могили.
Ми вічність підпираємо плечем,
Щоб ці колосся знов заголосили.