Ця мета не зі сталі, вона із води,
Що з-під ніг вимиває байдужий пісок.
Я нарешті навчилась лишати сліди,
Де раніше боялась зробити і крок.
Я зберу силует свій із битого скла,
Де відбилося небо й старий манекен.
Моя сутність — не попіл, а чиста смола,
Що пульсує у венах, ламаючи щем.
Знову зібраний мій силует із шибок
Пропускає крізь себе туман і вогонь.
Я тепер не читач тих крихких сторінок,
Що гортаються вітром гарячих долонь.
А коли розчиняється мій алгоритм —
Залишаються аркуші, мов білий дим,
Відчуваю свій власний пульсуючий ритм —
І стає силует мій живим і палким.
26 серпня 2026 р.
