У серці — степ, де вітер вольний грає,
Де кінь підковами малює даль доріг.
Там козацька душа ніколи не вмирає —
Вона з вогню підводиться, як зміцнілий сніп хлібів.
У ній — вогонь, що шаблю не злякає,
І сила предків, що стояли до кінця.
Коли біда над Україною здіймає
Чорні крила — вона підносить меч зі сталі й сонця.
Бо козацька душа — то громовиця,
То буря, що розірве нічний туман.
Вона впаде — і знову підведеться,
Мов дуб, що витримав сто битв і сто бурь.
І нині, серед грізного світанку,
Коли ворожий звук гуде, як злий прибій,
Козацька душа стоїть на нашім флангу —
Нескорена. Ні кроку стріч. Лиш бій.
Бо ми — нащадки тих, що меч тримали,
Що небо підпирали плечем в найтяжчий час.
І поки серце б’ється — ми не впали.
Перемога — в нас. Перемога — через нас.
