Замість птахів – розпечене пір’я металу,
Що в плоть горизонту зазубреним лезом вростало.
Ми в черзі за світлом, якого нам вічно замало,
Де небо в судомах від сталі й вогню закричало.
Земля під берцями крижаніє – астероїд німий,
Ми в стінах сховищ шукали міжзоряний спокій і сни.
Та попіл надій опадає у вирви зими,
Де зорі згасають під гнітом залізної гри.
А тривоги – зграями, наче хижі комети в пітьмі,
Розривали вакуум, що застиг у кожній душі.
Ми випалені зсередини, наче в німому письмі,
Де кожен наш подих – то іскра на гострій межі.
Ми шукаємо притулок у дальніх, німих всесвітах,
Де пульсари не б’ють у скроні ритмом запеклих атак.
Де час не застигнув у рваних, кривавих бинтах,
І воля не тоне в холодних, солоних сльозах.
На злітних смугах, розірваних в попіл і прах,
Ми губимо вектори в чорних, застиглих містах.
Наш шлях пролягає по згарищах і по кістках,
Де тиша відлунює дзвоном у мертвих дротах.
Де супутників шепіт згас у магнітних бурях розлук,
Там серце вловлює лише сталевий, незламний стук.
Там кожен патрон – то молитва, що вирвалась з рук,
В розірванім колі запеклих, смертельних сполук.
Там клич непідкупних – тих, хто тримає зеніт,
Хто плечима підпер небес розжарений моноліт.
У жилах тече не кров, а розплавлений граніт,
Що тримає собою цей хворий і зломлений світ.
Розсиплеться метал на зоряне зерно,
Щоб сад на Марсі зміг колись цвісти.
Добро перемогти у нас приречено,
Всесвіт здригається – коли палають аеропорти.
Гобан С.
