Простір згортається в нитку сувору,
Гусне час срібною ртуттю на склі.
Ми не здіймаємо голови вгору —
Коренем вгризлися в скиби землі.
Пам'ять, мов сито для білого шуму,
З часом холоне й твердіє, мов лід:
Хтось випікає із відчаю думу,
Хтось замуровує в щілинах світ.
Іскра не падає зверху, мов зорі —
Переплавляється в надрах душі.
І у рутині та у непокорі
Губимо, згодом знаходим ключі.
Оремо морок і сіємо тишу,
Тихим зерном, що зросло серед бід.
Хтось нашу сповідь у небі колише
Як незатертий сузір’ями слід.
09 вересня 2026 р.
