А система сидить — не в камері, ні.
Вона в кабінетах, у тиші, в броні.
Їй каву несуть, їй кладуть на папери
Печатки, підписи, правильні нерви.
Вона каже спокійно: «Все під контролем.
Один — не герой. Це прикрий синдром».
Вона любить слова — не людей, не причини,
У неї для кожного — своя процедура.
Бусик помили, змінили номери,
Водіям пояснили: «Ви не винні».
План підлатали, графік зійшовся —
Система не падає. Вона гнеться.
Вона не боїться гучних пострілів,
Вона боїться тиші без свідків.
Бо кулю зловити — це майже дрібниця,
А думку — складніше, вона не здається.
В СІЗО він — номер, рядок, статистика,
Але система чомусь не спить без снодійного.
Бо є речі, що не закриєш ґратами —
Приклад. Питання. Погляди з камери.
Вона скаже завтра: «Все було правильно.
Закон — понад емоції. Так і треба».
Та кожен бусик тепер їде повільніше,
Бо знає:
не всі мовчатимуть вічно.
І якщо колись туман не розійдеться,
І план знову трісне не по швах, а по суті —
Система згадає того без імені
Як помилку.
Яка вміла думати
і не злякалась.
(Соловей сучасності)
