Мені тебе так бракує,
До зведених м’язів,
До скреготу зубів,
До холоду в жилах, до болю у снах,
До сліз, що змивають сліди на губах.
Мені тебе так бракує,
Як подиху вітру, як світла у тьмі,
Як голосу, що розчинявся у тиші,
Як рук, що тримали мене у біді.
Мені тебе так бракує…
Та час не лікує, лиш тягне у прірву,
Де спогади гострі, як лезо меча.
І серце, що звикло чекати без міри,
Тепер вже не б’ється — мовчить…
на ньому печать.<br>Тетяна Осипенко
