Чи є у Вічності мета?
Чи це лиш плин серед віків,
де час розпахує врата
у тишу згублених світів?
Вона не квапить, не зове,
не ставить знаків «стій» чи «йди»,
у тиші річкою пливе
і розмиває всі сліди.
Ми важимо свої шляхи
від «що було» і до «тепер»,
Нам Вічність кидає рядки
із комами, мов режисер.
Напевне, є у неї ціль,
і фініш є, і вороття —
у ній живе не лише біль
зотлілого в віках життя.
А втім… віддавши борг меті,
ми в ній себе колись знайдем.
Вона — не тільки в далині,
а й всередині нас живе.
07 вересня 2026 р.
