Там соняшник розквітнув над дахами,
І небо виплюнуло злий свинець.
Будинки впали, збитими птахами,
А кожен день стоїть, немов боєць.
Тремтить земля, затягнута в судому,
Асфальт ковтає сліз та крові сіль,
Уламки скла, дзвенячи несвідомо,
Навік розрізали застиглий біль.
Слова залізом гупають у стіни,
Застрягло сонце, мов іржавий цвях
У ребрах обгорілої руїни,
Де вітер свистом розганяє страх.
Час розсипається піском у берці,
Де кожен крок — це вибух німоти.
А ми несем крихкі руїни в серці,
Уламки скла і сльози гіркоти.
02 вересня 2026 р.
