Знову думки заповнили голову
тяжким, мов нічним потягом, шумом.
І я питаю себе —
а якби зробила інакше,
чи світ хоч трохи змінив би свій задум?
Чи, може, все б лишилось так само:
такі ж люди навколо,
такі ж недомовки,
та ж тиша між рядками?
Бо інколи здається —
неважливо, що ти робиш,
коли ніхто навіть не дивиться в твою сторону.
Хочеться виговоритись,
вилити серце комусь у долоні,
але кому потрібні твої рани,
коли в кожного свої — інколи глибші,
інколи такі, що не загоюються роками.
Тут кожен сам за себе.
Тут доброта часто вмирає
ще до того, як встигне народитися.
Тут варто оступитися лиш раз —
і вже хтось тихенько штовхає тебе далі,
щоб впала глибше,
щоб потонула в тому,
що вони ніколи не скажуть вголос.
Бо коли випаде можливість —
люди швидко знімають маски.
І ті, що вчора усміхались,
сьогодні жбурляють тебе в прірву,
лише щоб не опинитись там самі.
І ти стоїш,
із цими думками,
із цим болем,
із цим «а якби?» у грудях,
і розумієш —
у цьому світі виживають ті,
хто навчився тримати себе за руку,
коли всі інші відпускають.
Але поки є ти,
поки твоє серце ще стукає,
поки не згасла остання іскра —
ти не впадеш.
Бо навіть якщо ніхто не чує,
ти все одно говори.
Навіть якщо ніхто не підтримає,
ти все одно живи.
Навіть якщо світ штовхає вниз —
ти все одно встанеш.
Бо ти не така, як вони.
І саме це лякає їх найбільше.
Івасюк Анастасія
