Ми зійшлися, мов тіні, на зламі прозорого ранку,
Де під кожним листком затаїлася тиша глуха.
Сонце пило росу — золотаву, смачну лихоманку,
Але в кожному кроці вчувалася втома суха.
Ти приніс дикий вітер, а я — свої змиті дощами
Давні шрами доріг і тривожну, як море, печаль.
Раптом простір застиг. Але що це зросло поміж нами?
Не обійми душі, а тонка і міцна вертикаль.
Наші погляди збились, мов листя, оббите вітрами,
Не було воскресіння — лише оніміння і страх.
Новий день проростає холодними білими швами,
Наче іній чужий на зачинених щільно дверях.
Наша зустріч — не міст. Це над прірвою зірвана кладка,
Де «сьогодні» боїться торкнутися навіть плеча.
Я дивлюся з невірою й бачу — між нами вже крапка.
І ця тиша — не спокій, вона — гострота сікача.
Розділив нас не вітер — а пам’ять, затята й холодна.
Кожен берегом став, і між нами — замерзла вода.
Наша зустріч — це пастка, безодня німа й безводна,
Де під кроком останнім ламається тонко слюда.
30 квітня 2026 р
