Між секундами вдих і видих,
Тіні плавляться, наче віск.
Залишивши лиш світу вивих,
Час утратив свій звичний блиск.
Ртутне небо стікає в склянку.
Думка знову втрачає суть,
Ми блукаємо до світанку
Серед привидів, що зовуть.
Проростають зі стін дзвіниці,
Мчать нас потяги — мов на «фас».
Рве судини в скляних зіницях.
Дзвін розбуркує сонний час.
Шепіт чути в пустій кімнаті,
Де підлога — стиснутий дим.
Ми і бідні тепер, й багаті,
Світ прикинувся знов чужим.
Прокидається спогад з міді —
Застигає на зламі світ.
Ми лишаємося в боліді
На межі непізнаних літ.
08 серпня 2026 р.
