Розбиті домівки, загублені долі…
І краю немає проклятій війні.
Так хочеться крикнуть:"Та досить,доволі!
Спиніться нарешті! Почуйте!"…Та ні…
Не чують,не хочуть…А нам так хотілось,
Щоб в небі безкраїм лиш жайвора спів.
Щоб жито під сонцем завжди колосилось
І вітер ганяв жовті хвилі ланів.
Щоб квітла калина, і яблуні,й сливи,
Щоб діти щоранку до шкіл і садків
Ішли й не жахались "сталевої зливи",
Ішли й не ховались за спини батьків.
У чому, мій Боже,винні ті діти,
В яких відібрали здоров'я, життя?
Вони б мали жити, сміятись,радіти…
Та викрали нелюди їх майбуття.
Ніколи не стануть дорослими,шкода…
Не будуть кохать,не народять дітей…
Не стати матусям бабусями згодом…
Спини їх, мій Боже,тих злісних людей.
Хай буде завжди тільки мир в цілім світі,
Хай квітнуть сади, ллється дощ,дружній спів,
Хай будуть щасливі дорослі і діти
На вільній землі серед жовтих ланів.
<br>Світлана Кінебас (Бондаренко)
