Не час мабуть.
Іще не час
піднятися з колін народу…
Палає небо, як свіча.
Тече крізь нас молитва роду.
О, найкоштовніші ліси!
О, найщедріші чорноземи!
Усе Ти нам віддав Єси,
мій Боже —
де ми?
Де ми?!
Де ми?..
А ми — у полі,
на нулі,
де нас на нуль щоденно множать…
Окопи риємо в землі
і розміновуєм сіно́жать.
А нас не видно з-під руїн:
ми в попелі,
в крові́,
в болоті…
І калатає серця дзвін:
чи справді ми —
із крові й плоті?
Болить не тіло, а — душа.
Печуть не рани, а — байдужість.
А може то останній шанс
людиною лишитись, друже?
Ти чуєш, Отче —
ми ще ж є?!
У нас Твоя пульсу́є сила?!
А ворог штрикає і б’є,
і розпинає Твого Сина….
13.03.2026
<br>Ірина Білінська
