У пам’яті знову відкрито кватирку,
І протяг приносить духмяність дощів.
Минуле заходить — несміло і тихо,
Надіслане мозком з далеких часів.
Там сонце інакше — м’яке і медове,
І трави торкаються голих колін.
Там кожне забуте, розірване слово —
Прозорий, сріблястий, лункий передзвін.
Прийшла вона тишком— мов тронута рана:
• Смак яблук рум’яних у літнім садку;
• Сон теплий, що ніч навіває весняна;
• Сліди босих ніг, що не знають біду.
Гортаємо дні, як зачитану книгу,
Де вкладені квіти поміж сторінок.
І серце відчує ту лагідну кригу,
Де подих минулого — свіжий ковток.
Не сум за речами, і навіть не втома,
Це туга за тим, ким колись ми були.
Коли кожна стежка вела нас додому,
А мрії у небо без страху несли.
03 травня 2026 р.
