Парк змінився, немов почужів,
Час торкнувся, наче картини,
Колись дихав природою, жив,
А тепер — під впливом людини.
Там росла кропива́ серед трав,
І найдовше сніг там валявся,
За мольбертом художник стояв
Та уважно в красу ту вдивлявся
Ані ліс, ані гай — острівець,
Не водою — асфальтом обвитий,
І коронне його під кінець —
Вміє осінню заманити.
В свій приємний та тихий куток,
Вкритий золотом вищої проби,
Парк — відрада, повітря ковток
Для чиєїсь миті свободи.
27.06.2026.
Ганна Зубко
