Петро йде до Марини

Дрімучою верховиною пливуть мов риби дух вітру, запах весни й смак приходящого щастя. Шепіт ранкової трави,що повністю покрита холодною росою, надає весняним горам нечуваної свіжості. Такого райського місця жоден балієць не бачив,жоден італієць не смакував та навіть жоден кубинець ніколи не викурив. Слава Богу, що в цьому місці ніхто не живе. Хоча дивно. Як тут можна не жити? Нема ніяких ведмедів, ніяких вовків та навіть барани ніде не пасуться. Дивина…
Ніч поглинула день та перетворила все наповнене буйним ентузіазмом в таємний спокій. Лісову тишу перекрикував шум гордих цвіркунів,що вважали своїм невідʼємним обовʼязком дзеленчати. Ожила нічна флора та фауна. Я теж ожив. Мудрий старий місяць споглядав на гармонію земної ночі, а я дививсь йому прямо в очі. Канєшно,не знаю,де там точно ті його очі, але дивився прямо на них!!!
Старий напевне вже здогадався чому прогулююсь через Верховину я дні і ночі. Він знає, що прямую я до своєї дами, аби і тій зирити в очі. А ще він знає, яка та дама гостра на язик і гірка на слух. Скільки ж мороки я мав з нею… Скільки нервів вона мені виїла ложкою… йо…
Хоча,коли не ходжу через мох і болото до неї, то чорт душу здавлює і жити якось немило. Вже сам собі їси ті нерви, але все не те. Нема загадкової жіночої душі.
Йшов був на города, так навіть в замурзаній картоплині ненароком привиділось її лице. Здурів.
Тако буває прийду, бурʼяна якого де вирву, а вона си посміхається. Довольна, думаю я. А от коли буває на празник принесу букета красівого, то вже ледь не витанцьовує. От дурна, прям як пробка. Нема клепки. На холери вона мені тре? Жив був собі вєліколєпно. Рано, ще навіть до сходу сонця я вставав та йшов викурювати свого ранкового дзигара, спостерігав як просинається місцева екосистема та розпочинає роботу під назвою «карпатська рутина». Зранку треба було нарубати дрів, насмажити яєць з бульбою і йти робити далі. А зараз не можу, не хочу ті яйця гнилі коли вона мені зробила те ваше заморське «лєчо». От нада воно було мені ?! Чи плохо мені жилося без лєчо?! Та я й не знав шо воно таке і нічо,сущєствовав.
А її ніжні замшеві руки,що так хитро перебирають пасма на моїй голові. Гладять вони прохолодними вечорами мої плечі й тепло дарують моїй душі. Ой, паскуда патлата. Психічка.
Ну що я тобі скажу… Люблю<br>Есперанс Ганем