Місто моє захлинається в череві сірого велетня,
вогкі обличчя будинків з незрячими вікнами-більмами.
Мучено ранок пливе поміж них
і недопливе до дня,
туга нездійснених мрій обпече,
не загоїться ні на мить.
Очі впритул, як байдужість калюж, обтікаючих хвилями –
погляд античних героїв із каменю, в себе обернутий.
Сиві туманності ранку
в них блиск животворчості вимили,
душі людей залишили
металом свинцевості тверднути.
Група однакова крові сьогодні у мене і в осені,
вздовж по асфальту стікаюча, стріляна кулями-краплями.
Невідворотна приреченість стогону –
односолосся в ній,
грішника плачу,
що в хвилях потопу вмира нерозкаяним.
Що це? Вуглиною-іскрою блиснув у згаслому попелі
погляд знайомий, тривожними радощами переповнений…
Роки, дороги, розлуки
втопились у ньому, як в повені,
понад образливих слів
з їх надуманими перепонами!
Тисячі миль, кілометрів на погляді цьому замкнулися,
втеча від себе — ходіння по кругу з черговим поверненням.
Вчасно ми не розминулись
на стомлених вулицях…
Може ця несподівана зустріч
весну ще поверне нам!
В'ячеслав Семенко
