Ти пам’ятаєш, як тоді було,
Коли довкола все горіло й тліло?
Ми берегли крихке душевне скло,
Шукали слово, щоби спасти тіло —
Втекти від страхів й дихання в хребет.
Ти кажеш: «Час іде занадто швидко».
А я дивлюсь на залишки, скелет
І бачу пульс життя, як тонку нитку.
Вона зшиває й пише силует
Твоїх очей, де стільки таємниці.
Ти мій маяк, мій спокій, амулет,
Що не дає в журбі мені закритись.
«Скажи мені, — спитаєш ти тихцем, —
Чи допливем до берега надії?»
Я посміхнусь, торкнусь твоїх плечей:
«Поки ми двоє — оживають мрії».
13 липня 2026 р.
