Земля аж дрижить під важким залізом,
І небо роздерте вогнем навпіл.
Ми втиснуті в глину сирим окопом,
Де дим перемішаний з потом і пилом.
Тут ніч не приходить — вона прилітає
Разом із свистом чужих батарей.
І кожен із нас уже добре знає,
Якою ціною тримають людей.
На берцях — багнюка, на пальцях — порох,
В очах недоспані сотні годин.
Хтось мовчки стискає турнікет у долонях,
Хтось дивиться в темряву між руїн.
А десь за спиною — будинки і діти,
І світло у вікнах крізь вечірній час.
Тому ми й стоїмо серед цього граду,
Бо хтось мусить втримати небо для вас.
Тут швидко дорослішають і сивіють,
Тут тиша гучніша за вибухи часом.
Та навіть коли все навколо чорніє —
Ми вперто вростаємо в землю каркасом.
Ніхто не питає, чи страшно, чи важко.
Ніхто не чекає красивих промов.
Ми просто тримаєм розбиту цю землю,
Щоб завтра у когось був дім і любов.
І поки над степом гуде канонада,
І поки вогонь не зжирає блакить —
Ми будем стояти. Спокійно. Уперто.
Поки Україна за спиною стоїть.
