Вони малюють стрілки в кабінетах,
Де пахне кавою і тишею стін.
Влада в напрасованих манжетах
Вирішує, хто піде в смертний дзвін.
А «песики» в кашкетах, ситі й дужі,
Чатують ранок, як здобич і гріх.
Їм до народу — як до калюжі,
Бо тил — їхній рай, а не спільний дім.
«Ми не навчені!» — папір все стерпить.
«Ми хворі!» — печатка ставить хрест.
Хоч присягу давали не раз і не двічі —
Та присяга зникла між довідок і лест.
Замість фронту — рейди край прилавків,
Замість окопу — бус і дзвінок.
Печатка важча за автомат,
Бо стріляє без пострілів — в строк.
Біля ТЦК кава давно холоне,
Мікроавтобус — без імен і лиця.
Тут долю ламають без шуму й погоні,
Тут людина — рядок, а не серця криця.
А в цей час комбайнер, кинувши поле,
Будівельник — з мозолем замість щита,
Йдуть у штурми крізь пекло і біль,
Стаючи межею, де тримається держава.
Хлібороб, що не знав, як тримати залізо,
Тримає посадку, як власний поріг.
Бо владі — закон, а народу — поріз,
Бо владі — фуршет, а мужику — «прости».
Чому ж ви, «еліто», за спини сховались?
Де ваш вишкіл? Де перший крок?
Ви ж першими в словах готувались,
А нині — гризете народ, як вовк.
Ви сильні лиш там, де беззахисний,
Де правду не носять у кобурі.
Ваш «білий квиток» — то сором безписемний,
Його не змити ні кров’ю, ні сріблом, ні мрій.
Ми — Солов’ї. Ми не вмієм мовчати,
Коли на мозолях будують свій рай.
Ми будем у кожному слові кричати:
«Спочатку — ви. А народ — не чіпай».
Присяга одна. І ціна їй — життя.
Не довідка в течці, куплена нишком.
Прийде розплата. Прийде каяття
За кожен ваш «рейд» і за кожен підпис.
«Друзі, цей цикл — мій маніфест чесності. Як автор, я вірю, що поезія має не лише милувати слух, а й бути дзеркалом реальності. Для мене дисципліна слова — це вибір залишатися людиною навіть тоді, коли система тисне. Запрошую до дискусії: що для вас сьогодні є справжньою ціною присяги?»