Від шабель, що співали над степом,
до шепоту лісу, де тіні повстанців стояли —
Україна іде крізь віки не впереміш,
а прямою стежкою, що кров’ю писали.
Козак піднімався там, де ніхто вже не вірив,
з конем під боком і з вірою вище неба.
І час пролетів, та в серці лишилась та сила —
та, що не просить поради, коли вставати треба.
Потім УПА — мов нічні вітри на грані,
ходили без броні, без страху, без часу.
Вони знали: свобода — це не слова на екрані,
а вибір стояти, коли інші шукають спасу.
І ось тепер — Україна вогнем говорить,
місто до міста, село до села, —
непокірний народ, що ніколи не стомлює бороть.
Тут правда жива, як би доля не била в чола.
І ЗСУ — то спадкоємці кожної тіні,
кожного козака, що колись тримав шаблю,
кожного повстанця, що йшов у холодні хвилини
не за славу — за волю, за право на завтра.
Це один дух, лише форми його міняються:
то кінь, то ліс, то броня у вогні.
Та Україна стоїть, бо серце не здається,
коли предки шепочуть:
“Сину, тримай. Ми за тобою в строю стоїмо й нині.”
Ми Країна героїв.