Сонце
Сонце вирує
серед щільності неба,
хмарини огортають за плече
там, де не треба.
Світло проб’є
всі дороги, вкриті шляхами,
зіткане ніжності слова
й відстані між нами.
В тузі проходять
всі дні
й всі ночі,
далеко…
я не знаю,
чи перелетять світи —
у світ душі поета.
В книгах
застиглі всі літери слів,
мов серпанок —
втрачені миті,
моменти життя.
Мокрим снігом
на ганок
тане все —
шар за шаром
розплющує часу буття.
Так проходить
хвилина,
година життя.
Сяду в моменті
писати слова,
як в завіті —
серцем й душею,
пристрастю,
мов оповиті…
Ляжуть в папері
словами,
буттями…
життями…
наче мить
і минуле
йдуть у небуття —
виток за витоком.
Хвиля гортає
дрібниці тих пилу:
ди ти — коханий,
де ти — мила?
Один.
Одна.
Милими…
мовчазними…
загублені…
Сонце торкається
ніжно, ласкаво,
чоло ніччю —
безсонною,
творчою,
щирою.
Я у поета була.
Серце його відкривала.
Кохала.
Двері душі відчинені —
душу його берегла —
берегла…
та вберегти
не змогла.
Бо пристрастю,
жаром живого вогню
серце спалила
дотла.
(К.Е.Б 1.04.1026)<br>Елеонора Кіркіна
