Зажурився степ безмежний,
почорнів од дум,
то не вітер хмари крає —
то козацький сум.
Де кургани, мов колиски,
сплять серед віків,
там могили, наче списом,
пробили скроні.
Ой не плачте, ясні зорі,
над Дніпром-рікою,
бо не вмерла наша воля
під чужою млою.За
Встане правда з домовини,
скине чорну тінь,
заридають, мов дитина,
золоті поля.
А як вийде місяць блідий
з-за хмарин, мов з ран,
то побачить: син бреде
крізь туманний лан.
Не здолати того світла,
що в душі горить,
бо любов до рідних віток
навіки не спить.<br>Urban Pacifist
