Тут, де земля димить від ран,
де тиша ріжеться на клапті,
де кожен метр — як океан,
а кожна ніч — немов прокляття.
Тут звикли чути свист металу
частіше, ніж побачить сонце.
Тут люди виростають в сталь,
коли тримаєш кулемет в долоні.
Тут батарея хрипло диха,
сади горять, як свічники,
і хлопці жартують над лихом,
щоб не злетіти від руки.
— “Ну що, братва, живі, цілі?” —
і сміх крізь попіл на губах.
Бо поки жарт летить по тилу —
тут жарт рятує на очах.
І в бліндажі, де пахне димом,
де чай кипить у бляшанці,
вони сміються над своїм,
ведуть війну й життя по грані.
Хтось каже: “Після перемоги
я спати буду тиждень рівно”.
Хтось бурчить: “Та ти збрехав,
ти спати будеш — тільки трішки,
бо знов жінка виносить мозок,
чого ти шкарпетки кинув лишні”.
Хтось шепче: “Хай би доля, стерва,
нагодувала нас ще раз —
не мінами, не артпакетом,
а запахом домашніх страв”.
Та ранок знов проріже небо,
і знову — в бій, як перший раз.
І знов у касці та розгрузі
стоять, тримають цей проклятий край.
Бо знають: там, за поворотом,
де не гуде над головою,
маленьке місто спить солодко
й не чує вибухів над боєм.
І знають: їх чекають вдома —
матусі, дівчата, малі.
І кожен каже сам собі:
“Тримайся, брате. Всі — живі”.
І в той момент, коли затихне
останній постріл над полем,
коли повернуться всі разом,
хто зміг пройти тут, коло в коло —
тоді зітхне ця втомлена земля,
і небо стане знов прозорим.
Та поки — фронт. І поки — ми.
І поки — тримаємо кордон
Івасюк Анастасія
