Твоє ім’я нагадує бурштин,
Що зігріває вже скупі розмови.
Та серед глянцевих пустих вітрин
Жбурляє вітер лиш сухі промови.
Колись асфальт рікою тік від слів
І зацвітало вирване коріння.
Там почуття приходили із снів,
Із шепоту й прозорого каміння.
Та спокій пахне спаленим крилом,
Час дивиться назад у тихі грози,
Де замерзали за одним столом
Ті почуття, що не беруть морози.
Тут логіка безсила і німа:
Я від твого тепла закрижаніла.
Коли ти поруч — світла вже нема,
І навіть темрява осиротіла.
11 вересня 2026 р.
