І Мебіус з паперу стрічку взяв,
Перевернув на ній один лиш кінчик,
Скріпив смолою й тихо прошептав:
«Вже площина одна — один промінчик.
Там шлях один, та повертає крок,
І небо раптом вивертає днище.
І той, хто йде, завершивши виток,
Приходить — де колись цвіло вогни́ще.»
Ступив він першим на цупкий папір,
Вона ж пішла за ним у тихе коло.
Навколо них — ні прірви, ані гір,
Лиш шепіт трав хвилює все довкола.
Там, де шепоче паперова ніч,
Снується шлях, солоний нескінченний.
Вони ідуть у всесвіті облич,
В долонях сяють зірки безіменні.
Вона іде, піднявши світло в вись,
Його ж ліхтар палає десь ізнизу.
Їх стопи доторкнулись, обнялись —
І не далеко, та і не поблизу.
Примушені вести постійний хід —
Бо тут немає виходу й кутів.
Дорога — їх єдиний моноліт
Із неможливості й примарних снів.
Крізь білу шкіру, крізь тонкий туман,
Вона б’є простір й чує його стуки.
Це найсолодший у житті обман:
Так близько бути — й не відчути руки.
Тут верх і низ міняються вві сні.
Папір тримає і жене дорога.
На цій єдиній вічній площині,
Що закільцьована — живе тривога.
Пройшли повз вогнище вони не раз,
І стало ясно — біг не зрушить веж.
Вона зупиниться, а він в той час
Розсіє привид цих уявних меж.
— Спинися! Чуєш?.. Просто зупинись.
Можливість дай — виток цей завершити.
Я з висоти впаду до тебе — вниз…
А потім… разом зможемо — злетіти.
26 червня 2026 р.
