Лежать на землі лиш вітражні уламки,
Блискучі, барвисті картинки життя.
Це згадка про легкі повітряні замки,
Які розтрощило вмить серця биття.
Тут спокій запікся розплавленим сплавом,
І пам'ять стікає у тріщини скла.
Минуле, що гріло нас теплим металом,
Тепер обпікає лиш холодом зла.
Розсипався всесвіт на тисячу ліній,
Де кожна грань ріже розмитий міраж.
Лишився на стінах слід тиші та іній —
Самотнього смутку розбитий вітраж.
Холодні осколки вростають у вечір,
І колір втрачає свою глибину.
Час глухо кладе на оголені плечі
Крихку і розбиту ущент тишину.
07 липня 2026 р.
