Стьмянілі цінники на вказівному пальці
Розписані ущент турботою,
В пилюці із байдужості та сорому.
І живучи минулою скорботою
Всі докоряють безнадійно хворому,
Не знаючи, що часу в нього лиш окрайці.
Рівномірним тиском витиснуто максимум
З серпа, що євразійські полонини кров'ю окропив нещадно,
Пробито злидні і прожито для нащадків, щоб предками вже стали і вони.
А тим нащадкам, що від нових предків зародились
Стали втовкмачувать – "Дзвони!"
Проте ми часто не цінуєм тих, що будуть втрачені зненацька,
Хоча від них ми маєм і любов, і розум, і душу сю козацьку,
Що прикласти може душу й тіло
До окрилення найзаповітніших тих Мрій,
Що зможуть осягнути й космос, і витримать найважчі тягарі,
І їх чоло щоб навіть не запріло.
Тож треба виринать з глибин
Самозабуття, що часто не пускає нас
До того, чим ми справді маєм дорожить сердечно.
І точно вже забуть кілька образ,
Що гризти хочуть нас беззаперечно
Бо не одні лиш живемо тільки раз…
MbNotPsycho
