Вона сидить навпроти, як сироп,
Що витік із розбитої губи.
«Послухай, — я кажу їй, — цей потоп
Ти тихо цідиш в полотно доби.
Ти заважаєш дихати стіні,
Ти лізеш у підкладку піджака.
Що ти шукаєш у моєму сні,
Впиваючись в думки, худа й пласка?»
А тінь ковтає пил, немов крупу,
І заплітає темряву в косу.
«Я шию твою сукню на льоту,
Яку тобі на ранок принесу.
Я — дно твоїх невисловлених слів,
Що засвітили фотонегатив.
Ти стільки розгубила голосів,
Що я тепер — єдиний твій актив».
Вона лягла на стіл, як тьмяний ніж,
Розрізавши кімнату по прямій,
Лежить, немов очікує платіж:
— Я Тінь. Моя пітьма — це подих твій.
06 вересня 2026 р.
