Мені давно не дарували квітів.
Не тих, прилизаних в фольги екран,
А тих, що дихають серпневим літом —
П'янких і щирих, мов старий роман.
Забувся жест — нехитра нагорода,
Коли крізь залізяччя втоми й пил,
Від ніжних пелюсток п'янка свобода
Приносить спокій і надійний тил.
Мені давно не дарували квітів
Без приводу, без дат в календарі.
Щоб просто так — як подих чийсь зустріти,
Як перший промінь ранньої зорі.
Щоб не за протоколом, чи «так треба»,
А за раптовим порухом руки.
Щоб цілий оберемок квітів —з неба.
Де в пелюстках приховані думки.
Бо квіти — це не листя чи пелюстки,
У них ховаються тепло й слова —
Останній міст крізь відчаї й розлуки,
Це знак, що я важлива і жива.
13 травня 2026 р.
